. Біликівський навчально-виховний комплекс - Де ти, лініє фронту?..
Біликівський навчально виховний комплекс Миргородської районної ради
Неділя, 11.12.2016, 12:53
ГоловнаРеєстраціяВхід Вітаю Вас Гість | RSS

Меню сайту

Наше опитування
Ваш найулюбленіший предмет?
Всього відповідей: 104

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Вступ

 

Іменем пам’яті з роду до роду,

Іменем чесним, священним народу.

Звершення батьків, дідів, прадідів,

 Усіх поколінь, які пройшли війну,

Наснажуватимуть нас на добрі справи

В ім’я миру, в ім’я спокою

І зміцнення Української держави.

   Земля… Який дорогоцінний скарб наш! І як тільки не називають землю: і матінка, і годувальниця наша. Вийдеш і задумаєшся, скільки ховає в собі кожен маленький клаптик.

   Ще за печерних часів люди воювали за їжу, за зручну печеру, за жінку. Пізніше – за іншу здобич: за дорогоцінне каміння, перли і золото, за невільників. Потім загарбували території заради корисних копалин, світового панування…

   Різні часи, різні масштаби. Різна зброя – та лишилася сутність. Адже так чи інакше війна – це лихо, незалежно від того, визвольна вона чи загарбницька, бо страждають прості люди, плачуть матері й вдови, зростають сиротами діти.

   Війна… Її не викреслити з пам’яті.

   Саме тому, у нас гуртківців, виникли запитання. Де була лінія фронту для українців? Хто проти кого воював? Як жилося людям у тилу ворога?

   У приміщенні школи створюється етнографічно-краєзнавчий музей, у якому є експозиція «Ніхто не забутий, ніщо не забуте». Тому наш пошуковий загін поставив перед собою мету:

·        Розширити знання про події Великої Вітчизняної війни.

·        Розвивати навички пошуково-дослідницької роботи, вміння узагальнювати та оформляти матеріал.

·        Відшукати списки односельчан, які були вивезені на примусові роботи до Німеччини.

·        Провести зустріч з  ветеранами Великої Вітчизняної війни.

·        Зібрати спогади про роботу в тилу.

·        Доповнити матеріал до експозиції «Ніхто не забутий, ніщо не забуте»

 

Основна частина


Все починалося з грому небесного,

Такого жорстокого, такого нечесного.

Із ненависного, злісного грому,

Який на світанку вигнав із дому…

   Багато горя несли війни. І хоч Україна загарбницьких війн ніколи не вела, її народ був змушений оборонятися. Найбільшим лихом ХХ століття для України, як і для багатьох інших країн світу, була Друга світова війна.

   В історії є події, які має пам’ятати кожна людина, бо без цієї пам’яті нема самої людини, нема  живої душі, яка прагне кращого майбутнього для себе та своєї Вітчизни.

   Наше покоління дуже мало знає про події Великої Вітчизняної війни, які відбувалися на території нашої держави. Отже, щоб поглибити знання, ми почали пошукову роботу із шкільної бібліотеки, де з літератури дізналися, що лише на території України в руїни і згарища було перетворено 714 міст, 28 тисяч сіл.

   Скільки горя, мук, крові, життів людських за цими цифрами.

   На території нашої держави бої йшли з 22 червня 1941 року по 28 жовтня 1944 року. Полтавщина перебувала в окупації з 13 жовтня 1941 року по 23 вересня 1943 року. За два роки окупації на території області гітлерівці знищили 221895 мирних жителів і військовополонених, на рабську працю до Німеччини насильно вивезли 149116 юнаків і дівчат.

   14 вересня 1941 році гітлерівцями було захоплено Миргород. Страшний слід в історії Миргородщини за роки окупації залишила війна. Окупантами було розстріляно, повішено, замордовано 6192 чоловіка серед них жінки і діти. Працездатного населення насильно було вивезено до Німеччини 4504 чол., переважно молодь.

   Першими визволителями Полтавщини були війська Воронезького фронту.  6 вересня  1943 році вони звільнили Зіньків, 11 вересня – Гадяч, 13 – Лохвицю, 18 – Миргород, 19 – Лубни, Хорол, Пирятин. 23 вересня  долаючи опір німців, вступили до Полтави.

Продовжуючи пошукову роботу, ми побували в сільській раді, де від секретаря дізналися, що:

·        полягло в боях  - 104 чол.;

·        було вивезено до Німеччини  - 74 чол.;

·        не повернулося з Німеччини – 3 чол.;

·        померло ветеранів після війни – 52 чол.;

·         працювало в тилу – 87 чол..

Великою трагедією для односельчан було насильне вивезення молоді до Німеччини. Із спогадів Додух Тетяни Свиридонівни та Герасименко Наталії Єпіфанівни, з якими ми зустрілися в ході пошукової роботи, нас глибоко вразило почуте: «Загнали нас у товарні вагони, у яких перевозять худобу, було стільки люду, як у бочці оселедців, із за тісняви пересуватися по вагону було неможливо.  Із вагонів нікого не випускали до самої Німеччини, тут ми і їли, і справляли свою нужду. По приїзду до Германії розподіляли кого як: на фабрики, до бауерів… За найменшу непокору відправляли у концтабори. Робота була тяжкою, годували супом з брукви, запах якого нагадував гнилу капусту і не забувається до цього часу».

  Дійсно, життя цих жінок -  це цілий калейдоскоп подій: бід, страждань, хвилювань…

   Незважаючи на свій вік, вони все ж таки пам’ятають тих односельчан, яких було вивезено на рабську працю до Німеччини.


У вірші «І знов етап» А. Шевченка життєво описується те, що пережив кожен, хто потрапив в «рабство» до нацистів.

Прикріпивши свої ордени,

І медалі, й нашивки за рани,

Повернулись солдати з війни,

Що для кожного з нас – ветерани!

   Сьогодні серед нас живуть ті, хто у воєнні роки наближав світлий День Перемоги, кого ми називаємо переможцями, ветеранами.

   

У цьому році виповнюється вже 65-а річниця Перемоги у Великій Вітчизняній війні. Нам вдалося зустрітися та поспілкуватися з ветеранами – нашими односельчанами Додухом Григорієм Михайловичем та Герасименком Степаном Остаповичем. На жаль, все менше їх залишається в життєвому строю, на сьогоднішній день лишилося їх двоє. А також провели зустріч з ветераном, уродженцем нашого села, Яненком Петром Сергійовичем.

   Даються взнаки і опалена війною молодість, сирі окопи, голод і холод, хвороби і рани.

 

Їхні груди вкриті медалями, на скронях – сивина…

   Неможливо позбутися нав’язливої жахливої думки: а прийде ж день, коли піде з життя останній з цих літніх людей з орденами. Піде  у вічність, понесе з собою живі спогади. Що ж лишиться після них? А залишиться пам'ять. Тож ми і поспішаємо зустрітися, послухати і запам’ятати їх на все життя.

Не бійтесь, діти, теплих слів

Для наших посивілих ветеранів,

Нехай і їм тепліше стане,

І в серці стихне давній біль.

 

Спілкуючись за чашкою чаю з фронтовиком Яненком Петром Сергійовичем, ми  дізналися, що у 1943 році під час звільнення Миргорода його призвали до лав Радянської Армії і направили до Ленінградського фронту, де він брав участь у бойових діях у складі 143 стрілецького полку, 240-ї дивізії, 42-ї армії. Петро Сергійович був кулеметником та зв’язковим.

   У своїх спогадах про війну він згадує так: «У січні 1944 року, у холодну і морозну ніч, я був доставлений у блокадний Ленінград, який у той час виглядав фронтовим, бойовим  і суворим, схожим на непідступну фортецю. Диміли залишки зруйнованих будинків, фабрик і заводів від бомбардувань і обстрілів фашистської артилерії».

    Із розповідей ветеранів ми  будемо пам’ятати  про той жахливий час їхньої юності, про смерть, яка дивилася їм у вічі на фронті, про біль та рани.

   Усього зазнали тиловики у воєнне лихоліття. Вони теж кували Перемогу, аж жили від натуги лопалися.

   Герасименко Катерина Федорівна згадує ті роки зі сльозами на очах. «Я була підлітком. Зими були дуже сніжні. Всі, хто був у селі, йшли на аеродром чистити сніг, щоб можна було відправити літаки на фронт. Чистили вручну – лопатами, тракторів не було. Це переважно були жінки і діти».

 В житті ти зазнала немало гіркоти,

Тягар чоловічий безмовно несла.

І ти, як говорим, на мирному фронті

Солдатом без фронту, без зброї була.

 

   Війна. Розлука. Хто може виміряти й оцінити всю гіркоту розлуки, розпачу, безнадії? Солдатські вдови… Ох і тяжка ж та доля вдовина!

   Жінок із вдовиною долею залишилось небагато живих. Ми завітали до Марченко Ганни Петрівни однієї із тих, хто тримав на жіночих плечах фронт і рід людський у роки тяжкого лихоліття. Сивою журавкою кружляє вдовина пам'ять, і чоловік живий у її серці, і сліз немає, усі виплакані безсонними ночами.

Щоб жар милосердя злоба не згасила,

Щоб нас не здолали байдужість і гнів,

Давайте ходити не лиш на могили,

А й в кожну домівку знедолених вдів!


Висновок.

    

   Лінія фронту проходила не тільки по території нашої держави і других державах, а й по людських серцях, людській долі тих, хто був у тилу, хто був на рабській праці у нацистів, хто був на фронті чи в блокадному Ленінграді, хто самотужки, без чоловічого плеча, тягнув розбитого колгоспного воза через війну та повоєнну розруху.

   Війна скінчилася 65 років тому, але час не послабив біль.

   Ми будемо свято берегти пам'ять про тих, хто віддав своє життя, свою молодість. Ми вдячні ветеранам, вдовам, тиловикам за мужність і героїзм, за те, що вистояли, що перемогли.

   А матеріал, який ми зібрали буде доповненням до нашого шкільного етнографічно-краєзнавчого музею і буде використовуватися на уроках історії. Краєзнавства, тематичних вечорах, у проведенні зустрічі з ветеранами та учасниками бойових дій, на заняттях гуртка і годинах спілкування.


Вхід на сайт

Пошук

Календар
«  Грудень 2016  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031

Друзі сайту
  • Відділ освіти Миргородської райдержадміністрації
  • Полтавський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти імені М.В.Остроградського
  • Блог методиста Миргородського РМК Рожко Інни Сергіївни

  • Архів записів

    Copyright MyCorp © 2016 Конструктор сайтів - uCoz